Спогади місцевих жителів про голодомор 1932-1933 рр.



Авторські твори учасників районного конкурсу авторської поезії та прози "Поетична весна - 2013"
в номінації "Над Решетилівським роздоллям яскрава світить нам зоря"

(до 90-річчя утворення Решетилівського району)

Бабир Мар’яна, учениця 6 класу Жовтневого НВК  
Решетилівський край 
Яка навкруги неймовірна краса!
Де промінці сонця тримають небеса,
По змійці-стежині вперед я іду,
В руках барвисту веселку несу,
Луки, річки, ліси і поля – 
Все це моя Батьківщина мала.
Тут мама і тато – родина моя,
Батьківська хата в садках потопа,
Вчителі і школа – теж моя рідня,
Що на істинний шлях мене наставля.
Люблю я всіх друзів, родину свою,
Красу неймовірну – квіти в гаю.
Хмаринку, що корабликом в полі пливе,
Дощика намисто, що по шибці б’є,
Безмежних полів золотистий розмай
Це рідний мені Решетилівський край!


Базюк Ольга, учениця 3 класу Колотіївської ЗОШ І-ІІ ст.
«Решетилівська весна»
(присвята майстрам  рідного краю) 

І знову «Решетилівська весна»
Гостей стрічає з усієї України:
Художників, майстрів - килимарів,
І гончарів, і вишивальниць із країни. 
Довершені тут вироби усі
Милують око кожному на святі:
Чарівні килими, сорочки, рушники, 
Картини різні і ляльки маляті. 
Щаслива я, що народилась тут,
У цім прекраснім Решетилівському краї,
Бо тут живуть - найкращії майстри,
Що землю нашу рідну прославляють!

Автор: Дзекун Ірина, учениця 10 класу Калениківської спеціалізованої школи І-ІІІ ст.

 

 

ЯК ДІДУСЬ ПАСІЧНИКОМ СТАВ…

Оповідання 

  Дідусю Віталію присвячую

Чепурна Палажчина хата-мазанка потопала в зелені дерев. Старі крислаті яблуні ніби захищали її, ховали від стороннього ока.

Палажка – молодиця моторна, до роботи змалку привчена. Тільки от щастям доля її обділила. Викликали якось її Тимофія у сільраду, то додому вже й не повернувся. Казали – ворог народу. Навіть попрощатися не дали. От і залишилася Палажка з двома дітьми: ні вдова, ні заміжня жінка. Як трава при дорозі: хто схоче, той і скубне. Все терпить, жалітися ж бо нікому.

Палажчина оселя була на самісінькому краю Маменок (так село звалося). Ліворуч від садиби розкинулися луки, а за садком починалося поле. Воно то переливалося золотими хвилями пшеничного колосся, то вкривалося смарагдовим килимом молодого жита. Тут пишався своїми вусами ячмінь чи рівними рядами, мов на параді, шикувалася кукурудза. А цьогоріч посіяли гречку. Поле аж пінилося від гречаного цвіту. Отож і перевезли колгоспну пасіку до Палажчиного садка: і гречка вродить краще, і меду більше буде.

З раннього ранку і аж до вечора чути було бджолине гудіння. Довкола розливався п’янкий аромат меду та воску, щедро настояний на гречаних пахощах.

Доглядав за бджолами дід Олексій, високий дужий чолов’яга із добрими очима кольору весняного неба. Сім’ї у нього не було. Ще парубком закохався він у просту, сором’язливу дівчину. І ім’я у неї було таке лагідне – Христинка. Та разом їм бути не судилося. Як не плакала-просилася бідна дівчина, віддав її батько за іншого, за багатшого. А Олексій виявився однолюбом, так і не одружився. Жив самотою, важко працював у полі, допомагав батькові на пасіці. А коли той помер, сам став пасічникувати. Роботи на пасіці завжди вистачало, то ж біля бджіл забував чоловік про свою самотність. Лише довгими зимовими вечорами, коли згадував він пережите, то важко зітхав, змахуючи зі щоки непрохану сльозу.

Усе життя дід Олексій працював біля бджіл, і це, звичайно, вплинуло на його характер. Вдачі він був спокійної, але не терпів будь-якого безладу та неправди. За це його і поважали в селі, і трішки побоювалися. Навіть сам голова ніяковів, коли старий пасічник виймав із рота люльку і сердито казав: «Ну, як раз!» Це означало, що старий вже бачив якесь «неподобство».

Дід Олексій вже було завернув до вуликів і хотів розкладати на невеличкому столику свій нехитрий пасічницький інвентар, та раптом зупинився. Його увагу привернула незвичайна картина. Чорнява дитяча голівка то зникала, то знову з’являлася серед гречаного пінива.

– Та це ж Палажчин Віталик! – упізнав дід. Хлопчик ловив бджіл і одну за одною обережно, щоб не пошкодити крильця, складав їх до невеличкої коробочки.

– Ну, як раз! – вирвалося у чоловіка. Щоб там коників усяких чи бабок хлопчаки ловили для забави чи на рибалку, він бачив. Але щоб бджіл… Такого не було!

Дід Олексій підійшов майже впритул до хлоп’яти, але той так захопився незвичайним полюванням, що не помітив дідової присутності.

– Ти що ж таке робиш, бусурмане?! – дідова рука пірнула в гречку. І вже за якусь мить вона виринає, тримаючи за вухо малого порушника.

– Ой! – скрикнув хлопчина скоріше з переляку й сорому, ніж від болю.

– А ну кажи, халамиднику, що це ти таке надумав? Нащо гречку толочиш? Чого Божу комашину кривдиш? – гнівався старий.

– Я… я не толочу… не кривджу, – намагався виправдовуватися хлопчик, хапаючись за дідову руку, що міцно тримала його вухо.

– То мені все це привиділося? – сердито запитав дід Олексій. – А ну правду кажи мені. Що тут робив?

Віталик опустив голову і, тримаючись за почервоніле вухо, ледь чутно промовив: «Я тут… бджіл ловив».

– Це я й сам бачив. Я тебе, халамиднику такий, питаю: навіщо? – все ще сердився старий.

– Пасічником хочу бути… як ви, дідусю, – майже прошепотів Віталик.

– Пасічником? – перепитав дід. – Ич, який, пасічником… – ховаючи в козацькі вуса посмішку, повторив він і опустив руку на хлоп’яче плече.

Чого гріха таїти, подобався діду Олексію цей допитливий кароокий хлопчина: от би такого онука мати. Не раз бачив, як допомагав Віталик матері і старшій сестрі. Як часто цій одинадцятирічній дитині доводилося виконувати важку чоловічу роботу!

«Син ворога народу… Хіба ж дитя винне? Та й який із Тимофія ворог? Ви руки його бачили? Хіба у ворогів народу такі мозолі?» – невідомо до кого подумки звертався дід.

Гіркі роздуми перервав малий Віталик.

– Діду, то ви вже не сердитесь? – смикав старого за рукав.

– А бджілок кривдити не будеш? – запитанням на запитання відповів старий.

– Я ж їх не кривдив, я обережно, вони мене й не кусали. Я хотів, щоб вони у мене жили, щоб пасічником бути, бджілок доглядати, – заторохтів малий. Побачивши, що чоловік не гнівається, додав:

– У мене і вулик є.

Дід посміхнувся:

– И-ич, який! Вулик у нього є. І де ж він?

– Он під яблунею.

Але під яблунею окрім високої трави не було нічого видно. Дід запитально глянув на хлопчика: невже обманює? Та Віталик швидко метнувся під деревину, і за мить дід Олексій тримав на долоні справжнісінького вулика, тільки дуже маленького.

– Ти поглянь, і справді вулик! – захоплено вигукнув старий пасічник. – І дашок, і льоток, і дощечка прилітна – все, як і має бути. Хто ж його змайстрував тобі?

Віталик похнюпився. Тепер уже мама, напевно, довідаються, куди поділася дошка, яку бригадир дав, щоб відремонтувати двері в повітці. Та брехати він не вмів, тому чесно розповів усе дідові. Той був вражений: такого вулика хлопчина сам змайстрував! Може й справді буде з нього добрий пасічник?

– От що я тобі скажу, парубче, – порушив мовчання дід Олексій. – Приходь завтра з ранку, допоможеш мені на пасіці. Я вже старий, важко мені. І вулика свого бери. Прийдеш?

Віталикові очі загорілися.

– А ви, дідусю, не жартуєте? – боявся повірити своєму щастю.

– Приходь, приходь. Я чекатиму, – чоловік змовницьки підморгнув. – А повітку ми удвох відремонтуємо. Гаразд?

Наступного дня Віталик встав удосвіта, швиденько наносив води, нагодував Рябка. Палажка занепокоїлася: з чого б це? Чи не втворив чого?

– Я на пасіці з дідом працюватиму, – гордо заявив хлопчик. – Пасічником буду.

Жінка ніжно обняла сина. Помічник росте!

Усе літо Віталик допомагав діду Олексію, уважно прислухався до всього, що той казав, всотував в себе бджолярські премудрості. Тоді він був твердо упевнений: обов’язково стане пасічником.

А попереду було ціле життя: страшна війна, шахти Донбасу, армійські будні, сувора Північ… І довгождане після багатьох років розлуки повернення на Україну – до старенької матері, до рідної землі, до бджіл…

Ця історія трапилася дуже давно. Зник назавжди хутір Маменки. Відійшли у небуття і дід Олексій, і Палажка. Допитливий кароокий хлопчик став сивим дідусем, моїм дорогим дідусем Віталієм. Не одного вулика змайстрували його працьовиті руки. Через усе життя проніс він любов до бджіл-трудівниць, до усього живого. І передав своїм онукам.


Автор: Дмитренко Оксана, учениця 6 класу Шамраївської ЗОШ І-ІІст.

Веселка

Сім кольорів веселка має.
Такі яскраві, ніжні кольори.
Де їх взяла вона нам на забаву?
Хто їх подарував, навіщо і коли?
Червоний колір дав веселці мак.
Такий вже він яскравий, як жаринка.
Та я не можу тут збагнуть ніяк,
Як ця жаринка залетіла за хмаринку.
Вони із сонечком подружечки давно,
І сонечко спустило їй проміння.
Горять оранжевий й червоний кольори,
Мов сонячне благословіння.
А жовтий колір – це землі дарунок,
Що виростила із зернинки хліб,
Полів достиглих щедрий візерунок
Хай світить відблиском людських доріг.
І зелень вся, що є на цій землі,
Ясним смарагдом в небі хай заграє.
Зелений – колір прагнень і стремлінь,
Нехай сія і серце звеселяє.
Блакитний – колір маминих очей,
А, може, тих волошок, що у полі.
Хай світить з неба для усіх людей
Ця барва рік й озер на видноколі
І синь небес чи, може,від дощу тихеньке «дзень»
Залишились вгорі, мов крапелька надії,
Що буде завтра гарний і погожий день,
Здійсняться наші задуми і мрії.
Бузковий колір – то весни привіт,
Бо лиш бузок цвіте – і на подвірї рай…
Для когось у веселці просто фарб палітра,
Для мене –Решетилівський мій край.